Пара мечів, створена двома видатними майстрами в проміжку 1673–1704 років – у зрілий, «золотий» період епохи Едо. Це класичний приклад Shintō, де ще відчутна інерція практичного Kotō, але вже формується новий самурай XVII століття: дисциплінований, технічний, холодний у рішеннях. Пара збережена в єдиному бойовому косірае стилю хандаті, що саме по собі є маркером воїнського, а не лише парадного призначення.
На тлі загальної тенденції мирного часу – витонченість, декоративність, статус – цей дайсьо виглядає майже викликом. Масивні клинки, без долів, з невеликим сорі та акцентом на цукі. Це мечі не для показу, а для ситуації, де удар ковзає по обладунку і вирішує не красивий жест, а проникнення. Героїчний, майже архаїчний настрій, що більше пасує пізньому Kotō, ніж салонному Едо.
Катана
Катана в коширае, з документами NBTHK Hozon Tōken.
Підпис: Kishū-jū Fujiwara Yasushige.
Період виготовлення: Edo, епоха Genroku (1688–1704).
Вакидзасі
Wakizashi в кошираe
Підпис: Hōki no Kami Nobutaka.
Період виготовлення: Edo, епоха Enpō (1673–1681).
Клинок широкий, товстий, із невеликим сорі та довгим кіссакі. Хада чиста, високої якості, з добрим дзіґане. Хамон – ніє-декі ґономе-мідаре з асі; босі – у стилі сансаку. Загальний вигляд із першого погляду нагадує роботи шкіл Уметада, Хісаміті або Кінміті, що свідчить про високий рівень ковальської культури.
Косірае узгоджене з катаною: стиль хандаті, та ж цуба, та ж фурнітура, чорні урусі-сая. Коцука та коґай – мідна основа з мотивом хвиль, виконана в техніці сіппо-дзоґан (перегородчастої емалі).
Цей дайсьо – не прикраса вітрини.
Це пара, що зберігає інерцію війни у часи миру.
Зріле Едо без ілюзій: сталь, дисципліна, форма.
Колекційний ансамбль для того, хто розуміє: справжній меч не кричить – він мовчки працює.
ПЕРЕДАНО ДО ПРИВАТНОЇ КОЛЕКЦІЇ
Про майстра Nobutaka
Лінія Hōki no Kami Nobutaka походить від сьодай (першого покоління), який отримав титул близько 1581 року. Кузня пройшла шлях від пізнього Сенґоку до стабільного Едо, тісно співпрацюючи з домом Оварі Токуґава та школою Яґю. Саме тому форма багатьох мечів Nobutaka відповідає стилю Kanbun-shintō – коротші пропорції, помірне сорі, орієнтація на реальний контроль клинка, узгоджений із тренувальними бокуто та субуріто.
Мечі Nobutaka високо цінувалися як wazamono (вадзамоно) – винятково гострі, і це не просто комплімент, а практична характеристика їхньої функції.
—
Лінія ковалів Нобутака бере свій початок від Сьодай (1-го покоління), який отримав титул Хокі-но-Камі близько 1581 року – титул, що згодом дарувався п’яти наступним поколінням майстрів з таким самим ім’ям. Сьодай Нобутака працював у визначний період змін, коли Японія вийшла з епохи міжусобних воєн, пройшла через еру Кейтьо і врешті-решт досягла політичного зміцнення на початку XVII століття під владою Сьогунату Токуґава.
У 1610 році, у віці 50 років, він оселився в Оварі, переїхавши зі своєї рідної провінції Міно. Того ж року Токуґава Йосінао був призначений правителем Оварі та головою гілки Оварі Токуґава, тож Нобутака, безсумнівно, передбачав попит на своє ремесло в регіоні, що стрімко розвивався. Попит на мечі ковалів Нобутака зріс, оскільки Оварі Токуґава взяли їх на пряму службу, і вони виготовляли мечі для інструктора Токуґава з кендзюцу – Ренясая Яґю Сіґекане. З цієї причини більшість робіт Нобутаки – це гассаку (спільні роботи) різних поколінь, оскільки майстри передавали школу наступникам у міру свого старіння.
Стиль робіт Нобутака зазвичай називають «Оварі Секі» через їхнє походження з провінції Міно та характерні риси. Мечі другого та третього поколінь мають чітку форму, притаманну їхньому періоду, яку називають «Канбун Сінто». Епоха Канбун принесла відносно недовгочасну моду на клинки з невеликим вигином (сорі) та помітним звуженням по всій довжині. Це було спробою гармонізувати бойову зброю з тією, що використовувалася під час тренувань того часу – зазвичай прямими дерев’яними репліками мечів, відомими як бокуто, або дуже великими й важкими субуріто.
Це був час суперництва між фехтувальними школами, а не битв на полі бою. Раціоналізація полягала в тому, щоб битися зброєю, яка відтворювала тренувальні замінники. Враховуючи репутацію школи Яґю, її методики підготовки та той факт, що ковалі Нобутака були одними з їхніх ексклюзивних постачальників, причини такої форми та особливостей стають зрозумілими. Мечі Нобутака також вважалися чудовою ріжучою зброєю і мали рейтинг вадзамоно (гострий), що, безсумнівно, тішило як представників роду Яґю, так і Токуґава.
Щодо цього Дайсьо: це робота 3-го покоління Хокі-но-Камі Нобутака. Він працював у період Канбун приблизно у 1661–1673 роках. Його цивільне ім’я було Кавамура Саннохо, а в ранні роки він використовував мей (підпис) Нобутеру. Почесний титул «Хокі-но-Камі» він отримав у 1665 році й помер у серпні 1707 року у віці 76 років.
Лінія Нобутака є відгалуженням знаменитого об’єднання «Оварі Сан-саку», до якого входили перші ковалі Масацуне, Удзіфуса та Нобутака. Школа Нобутака існувала протягом 10 поколінь упродовж усього періоду Едо. Сандай (3-тє покоління) Нобутака – шанований майстер. Його майстерність оцінюється у 3,5 мільйона єн за довідником «Токо Тайкан», а за рейтингом Фудзісіро він посідає рівень Тю-дзьо-саку. Цей меч примітний тим, що він виконаний у стилі Канбун і, як і більшість робіт Нобутаки, дуже ймовірно, є гассаку (спільною працею).