Мені подобається Японія, але ні, не подумайте, я не ідеалізую цю країну. Навпаки, чим глибше ти починаєш пізнавати чужу культуру, тим більше позбуваєшся стереотипів та загальноприйнятих кліше, пов’язаних із нею. Є багато того, що є чужим для нашого менталітету та норм поведінки, але також є й колосальний сегмент життя японців, який захоплює та викликає повагу. Такі незрозумілі для нас речі як Ікігай (дослівно «сенс життя», те, що змушує нас прокидатися щоранку), або поняття Мінсю-текі когей (створення повсякденних речей, зведене в мистецтво). Це саме той випадок, коли трепетне ставлення до речей, що створюються власноруч, змушує майстра вкладати в акт творення свою душу, не сподіваючись на кінцеву нагороду, а просто тому, що інакше не варто й братися за роботу. Японські майстри найвищого класу навіть зовсім не престижних у всьому іншому світі професій піднімають свою роботу на рівень мистецтва, і це усвідомлення власної гідності змушує їх неухильно дотримуватися давніх технологій та отримувати прекрасний результат.
У мене часто виникає враження, що меч подібний до мосту в часі та просторі, який простягається від моїх рук до найвіддаленішого острова Японії. Щоразу, коли я доглядаю за клинком меча, споглядаючи його красу та досконалість, я згадую про ті країни, у яких побував, і подумки переношуся туди, де ще не був. Так народжуються мрії та прагнення: більше дізнатися, більше побачити, більше відвідати. Японія — унікальна країна, і для кожного, хто захоплений її культурою або хто відвідав її одного разу, доторк до неї завжди викликає хвилю позитивних емоцій. А вже японський меч як ключовий об’єкт самобутньої культури містить у собі всю її магію. Я живу в Україні, але, без сумніву, японські мечі наближають мене до культури країни сонця, що сходить, і я впевнений — у нас є чому повчитися одне в одного.